Андрій Шевців, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху, для «Главреда»
9 вересня минули 64-ті роковини від підписання договору між комуністичним урядом Польщі та урядом УРСР. На основі цього документа впродовж кількох років на територію сучасної України було депортовано майже півмільйона корінних українців із земель, які ввійшли до складу Польщі.
Крім того, півтори сотні тисяч українців було насильно розпорошено по території Польщі у 1947 році в рамках операції «Вісла».
Ще до 1944 року в окремих регіонах сучасної Польщі українці становили більшість населення. Ці терени були найзахіднішими українськими землями. Саме тут був коронований руський князь Данило Галицький. Саме звідси походить автор мелодії державного гімну Микола Вербицький. Саме тут народився перший Президент України Михайло Грушевський. Сьогодні ж українські хати покинуті або заселені поляками, більшість могил їхніх предків занедбані, церкви закриті чи перетворені на римо-католицькі костели. Тепер самобутні традиції Холмщини, Надсяння та Лемківщини існують лише у вигнанні: на фестивалях, в музеях, у фотоальбомах.
Депортацію українців спричинила зміна державних кордонів. Ще у 1919 році, під час війни Польщі із Західноукраїнською Народною Республікою, британський міністр закордонних справ лорд Керзон запропонував компромісний варіант для встановлення українсько-польського кордону. Однак поняття «Закерзоння» з’явилося рівно через 20 років, після того, як Сталін з Гітлером поділили Польщу приблизно по «лінії Керзона». Уже в 1940 році розпочалась підготовка до переселення близько 100 тисяч українців, але цим планам завадила німецько-радянська війна. По закінченню Другої світової війни був встановлений новий польсько-радянський кордон, який теж проходив по «лінії Керзона». Було укладено польсько-радянський договір про «обмін населенням». Згідно з ним, українці та поляки на «добровільних засадах» мали переїжджати на свої «історичні Батьківщини».
Подібні угоди укладалися і в інших європейських країнах. Зокрема, тоді мільйони німців були виселені з Польщі та Чехословаччини, так само, як і поляки змушені були виїхати з України, Білорусії та Литви. Але якщо для поляків та німців це справді було поверненням на їхні історичні батьківщини, то українців силою виселяли з корінних земель.Особлива зацікавленість радянської сторони у переселенні українців з Польщі полягала також у браку робочих рук у знекровленій війною Україні. Це зумовило основний напрямок виселень – у південні області, до клімату яких важко було пристосовуватись уродженцям гірських та лісистих теренів. Крім того, в цих регіонах у 1946-1947 роках лютував голод. Усе це спричинило масові втечі переселенців – якщо не на свою малу батьківщину, то хоча б до Західної України.
Були й внутрішні причини для виселення українців. У повоєнній Польщі утверджувався комуністичний режим, якому було важливо здобути підтримку суспільства. У цей час польська громадська думка була особливо гостро налаштована проти українців у зв’язку з польсько-українським конфліктом на Волині та втратою Західної України. Відтак польські комуністи взяли на озброєння ідею мононаціональної держави, де абсолютну більшість мала становити титульна нація.
Бажання польського комуністичного уряду повністю позбутися українців зумовило надзвичайну брутальність виселень. Спершу влада намагалася переселити українців «по-доброму», заохочуючи їх до виїзду наданням різноманітних пільг. На частину українців це подіяло – і близько 20 тисяч справді добровільно виїхали до УРСР. Це були мешканці сіл, знищених внаслідок польсько-українського конфлікту на Холмщині та німецько-радянських боїв на Лемківщині. Утім, чимало з них потім повернулися, коли на власні очі побачили радянське «щасливе життя». Уже під кінець 1944 року різко зменшилась кількість бажаючих виїхати до УРСР. Почали запроваджуватись заходи, які мали змусити до виїзду українців: було закрито українські школи, людям не виділяли земельних наділів, збільшено податки для тих, хто не хотів виїжджати. Безрезультатність цих заходів зумовила перехід влади до відкритого терору. З лютого 1945 року почалися напади військових спецпідрозділів на українські села.
Єдина сила, яка стала на захист «закерзонців», це – Українська Повстанська Армія. У відповідь на антиукраїнські акції навесні 1945 року УПА провела зустрічні напади на ті польські села, які були базами нападів на українців. У травні розпочалися переговори між УПА та польським антикомуністичним підпіллям. Завдяки налагодженій співпраці вдалося зупинити хвилю антиукраїнського терору. Улітку 1945 року виселення було практично паралізоване.
Після невдалої спроби домовитися з представниками українців про їхній добровільний виїзд на урядовій конференції в липні 1945 року Варшава вдалася до прямого примусу. У вересні було введено регулярну армію на терени Закерзоння, її завданням було примусове виселення українців та ліквідація УПА. Розпочалася масштабна партизанська війна. Повстанці руйнували мости, блокували транспортне сполучення, нападали на польських військовиків і палили покинуті села, щоб туди не можна було заселити поляків. Цивільні українці поверталися з УРСР вдаючи поляків, втікали в ліси, переховувалися в польських родичів чи друзів, змінювали віровизнання на римо-католицьке.
Характерна ознака депортацій українців з Польщі – нелюдські умови транспортування. Переважно його здійснювали в товарних поїздах. Іноді людей поміщали в один вагон з худобою. Нерідко доводилося простоювати тижнями просто неба в очікуванні поїзда.
Зважаючи на спротив, організований УПА, польська влада, починаючи з 1944 року, була змушена тричі переносити термін завершення переселення. Урешті-решт, 15 червня 1946 року офіційно було завершено «обмін населенням» між Польщею та УРСР. Загалом, з осені 1944 року було виселено щонайменше 480 тисяч українців. За офіційними підрахунками, в Польщі мало залишатись ще близько 15 тисяч українців. Насправді ж їх було вдесятеро більше.
У Варшави виникла ще одна проблема – СРСР відмовився далі приймати українців. Зокрема СРСР не хотів псувати свою репутацію на міжнародній арені участю в затяжному переселенні, про брутальний перебіг якого почали просочуватись повідомлення у західній пресі.
Наприкінці 1946 року в польському уряді виник задум провести внутрішню депортацію. Формальним приводом стало вбивство генерала Свєрчевського 28 березня 1947 року відділами УПА. 17 квітня сформовано оперативну військову групу «Вісла», яка отримала відповідне завдання, 23 квітня дано вказівку про створення для запідозрених у симпатіях до УПА українців табору в Явожному на базі філії нацистського концтабору Освенцим. У цьому таборі опинилося близько 4 тисяч осіб, з яких кожен восьмий був засуджений до розстрілу. З 23 квітня до серпня 1947 року переселено на захід та північ Польщі понад 140 тисяч осіб.
Депортації відбувалися й пізніше. У 1948 році проведено демаркацію польсько-радянського кордону. У 1951 році СРСР та Польща обмінялися прикордонними теренами: нафтогазові райони на захід від Дрогобича – взамін на вугільний басейн в регіоні сучасного Червонограда. Тоді було депортовано із прикордонних сіл та Західної Бойківщини ще кілька десятків тисяч українців на схід України.
Депортації українців з Польщі супроводжувалися неймовірним тиском. Однак тиск породжує опір. Тамтешні українці дали гідний опір. Їм вдалося протриматися цілих три роки в стані партизанської війни. 150 із 700 тисяч дочекалися офіційного завершення виселення до УРСР. Хоча «Вісла» захопила і цих людей, та все ж значна частина змогла згодом повернутися на свої рідні землі. Організаторам депортацій лише частково вдалося досягнути своєї мети. Вони вигнали лемків, надсянців та холмщаків з їхніх рідних країв, але не змогли знищити їхнього духу. Навіть навпаки. Саме боротьба проти виселення спонукала багатьох закерзонських українців чітко визначатись із тим, ким вони є. І вони вибороли невід’ємне право бути собою, незважаючи ні на що.
Коментар Володимира СЕРЕДИ, Голови об’єднання товариств депортованих українців «Закерзоння»:
Угода, укладена 9 вересня 1944 року між урядами Польщі та УРСР, спричинила одну з найбільших катастроф XX століття для українського етносу поряд із Голодомором та Другою світовою війною. Виселення українців із Закерзоння у повоєнні роки було депортацією за національною ознакою, а по суті – етнічною чисткою. Цей факт повинен бути визнаний на найвищому державному рівні. Постраждалим має бути забезпечене право спрощеного перетину кордону для відвідання місць свого походження, не кажучи вже про відшкодування моральних та матеріальних втрат. Україна та Польща повинні належно вшановувати пам’ять жертв цих подій, щоб не допустити їх повторення.
