Володимир В’ятрович, директор Галузевого державного архіву СБУ, про відкриття документів карально-репресивних органів, політику голодоморного гетто та справу Івасюка
Очолювати Галузевий державний архів Служби безпеки України, де зосереджені матеріали історії України XX ст. (із 1917-го до 1991-го рр.), керівництво відомства із жовтня 2008 року доручило історикові-досліднику зі Львова Володимирові В’ятровичу. Він - кандидат історичних наук, автор понад 50 наукових та науково-популярних праць з історії українського визвольного руху. До цього призначення, упродовж року, В. В’ятрович був радником в. о. голови СБУ Валентина Наливайченка з науково-дослідницької роботи.
Відкриття білих плям XX ст.
- Скільки саме справ є в Галузевому архіві СБУ? І про які роки йде мова?
- Близько 360 тисяч справ, від 1917-го і до 1991 року - весь радянський період історії України. Це документи радянських карально-репресивних органів - ЧК, ГПУ, НКВС, МГБ та КДБ. Це специфічні матеріали, які не писали з метою споглядання, а задля знищення будь-якого інакомислення та всього антирадянського. Більшість матеріалів архіву - справи на конкретних діячів українського визвольного руху чи інших опозиційних рухів, які були за часів СРСР. Це документи про те, як діяла карально-репресивна система, - різноманітні інструкції, звіти та вказівки. Унікальність архіву в тому, що він показує функціонування страшної системи - основи тоталітарного режиму.
- Левова частка згаданих документів збереглася в Україні чи більшість і досі перебуває у Москві?
- Нині важко сказати, де більша частина, адже достеменно не знаємо, що є у Москві. На жаль, аналогічні архіви в Росії, себто - Федеральної служби безпеки, і так званий президентський, який також містить документи радянських карально-репресивних органів, закриті. І не лише для українців та інших іноземців, але й для росіян. Тому досить важко оцінити, який обсяг тих матеріалів стосується України. Все ж у нашому архіві маємо достатньо багато матеріалів.
- Галузевий архів відкриває білі плями в історії України XX ст.?
- Однозначно! Каральні органи СРСР були святая-святих: з одного боку – як інструмент репресивної політики тоталітарного режиму, а з другого - матеріали, які найбільше охороняв той тоталітарний режим, насправді відображували внутрішні механізми його функціонування. Документи, які знайшли про Голодомор, значно глибше показують, аніж, скажімо, партійні документи підзвітного характеру, як реалізовувалася політика геноциду проти українського народу. Бачимо чіткі вказівки - кого і за що заарештовували.
Історія фотографа Боканя
- Як історик та директор Галузевого архіву, Ви вже ознайомилися з багатьма архівними документами. Що саме про Голодомор Вас найбільше шокувало?
- Насамперед, політика голодоморного гетто. Це велике гетто, в яке перетворили всю Україну, - кордони були обгороджені військовими загонами, які забороняли виїзд за межі України. І менші, але не менш страшні, гетто - населені пункти, внесені у так звані “чорні дошки”. Це село чи хутір, які належали до окремого списку, їх також оточували військові загони. Відповідно, будь-який контакт із зовнішнім світом припинявся: людей прирікали на голодну смерть та повну інформаційну ізоляцію. Це було кричущим фактом та найбільш промовистим доказом усвідомленості політики геноциду. У архіві СБУ є документи про те, як це здійснювалося.
- А яка конкретна життєва історія Вас вразила найдужче?
- Мабуть, найбільше вразила та найпоказовішою є історія фотографа з Чернігівщини Миколи Боканя. Він вів щоденник та фотографував історію своєю родини, яка поступово вмирала від голоду. Лише за те, що насмілився сказати та зафіксувати правду за допомогою фотоапарата, його заарештували та репресували як людину, яка нібито поширювала антирадянські міфи. Сьогодні вже опубліковано ці світлини та щоденник.
- Скільки з названих Вами 360 тисяч справ стосуються Голодомору?
- Зараз обліковано більшість матеріалів - це 376 справ, кожна з яких містить дуже промовисті документи.
- … Ви особисто усіх їх прочитали?
- Так. І ми зробили все для того, аби їх прочитали якомога більше людей - видали два наклади книжки під назвою “Розсекречена пам’ять”, яку безкоштовно розповсюдили в усій Україні. Також працює інформаційно-довідковий зал із відкритим електронним архівом для кожного охочого. Наразі там є 225 справ та документів. Кожен відвідувач може не лише ознайомтися із інформацією на місці, але й записати її на флешку чи диск. Ця база даних постійно поповнюється.
- Хто саме цікавиться матеріалами Галузевого архіву про Голодомор?
- Зазвичай це молодь - студенти чи аспіранти, які писатимуть чи вже пишуть кандидатські роботи. Це люди, які хочуть серйозно займатися науковими дослідженнями. Інша категорія - громадяни, які хочуть знайти інформацію про своїх родичів, дізнатися про долю своєї родини.
- Чи плануєте зробити окремий розділ, де були б усі матеріали про Голодомор?
- Так, звісно. Вже зроблені перші кроки: частина наших матеріалів є на сайті СБУ. Документи про Голодомор є також на сайті Державного комітету архівів України. Окрім цього, всі матеріали, які вводимо в базу даних відкритого електронного архіву, також будуть на окремому сайті. Ми зацікавлені в тому, аби зробити їх максимально доступними, бо вони знімають дуже багато різноманітних політичних суперечностей. Політики часто використовують необізнаність людей, аби плодити чи підтримувати міфи. Поза тим, ознайомлення з документами дуже легко спростовує такі міфи.
УПА та міфи
- Ви відкрили архівні матеріали про страшні голодні 1932 - 1933 роки. Яка наступна тематика для ґрунтовного дослідження?
- Наступна тематика, яку опрацьовуємо, - український визвольний рух - боротьба проти репресій, боротьба за створення незалежної України, починаючи з 20-х рр. і закінчуючи 1991 р.
Мова йде і про селянські повстання, придушені у тридцяті роки і остаточно розчавлені Голодомором 1932-1933 рр. Це також і підпільна діяльність в Західній Україні у 20-30-ті рр. - УВО та ОУН; повстанська боротьба під час Другої світової війни і далеко після неї. До прикладу, є зафіксована сутичка повстанців з каральними органами 12 квітня 1960 р. Ба більше, знайшли документи про вияви повстанської активності у 1961 р. і навіть у 1963 р.(!). Наразі це останній документ (звіт КДБ), який я нещодавно тримав у руках. У ньому сказано, що в лісі на Івано-Франківщині якісь невідомі люди зі зброєю у руках проводили антирадянську агітацію. Є також матеріали про дисидентський рух 1960-1970-х рр. Урешті, кінець 1980-х рр. - національно-демократичний рух, який остаточно і добився незалежності.
- Сьогодні чуємо багато дискусій стосовно УПА. Певні проросійські політики спекулюють цією темою, використовуючи незнання людей. Скільки потрібно часу, аби спростувати міфи про УПА?
- Важко сказати, адже все залежить від того, наскільки серйозний інструментарій матимемо у руках.
- Що маєте на увазі?
- Насамперед, можливість повноцінно працювати через медіа. Проект СБУ та УІНП „Громадські історичні слухання” отримав широке зацікавлення та висвітлення, але, на жаль, частину ЗМІ цікавлять насамперед скандальні моменти і вони не готові подавати послідовну та цілісну інформацію про УПА.
Вважаю дуже важливим інформаційним проектом виставку, підготовлену Центром досліджень визвольного руху спільно з СБУ “УПА. Історія нескорених”: її вже оглянули тисячі людей у більшості регіонів.
Ми й надалі будемо інформувати громадськість через виставки, друкувати публікації й документи, спростовуючи міфи. У наш архів приходять молоді люди, які відкривають для себе ці сторінки сторії, а на вулицях у деяких південних та східних регіонах стоїть купка старших людей, які бояться дізнатися правду. Немає сенсу переконувати того, хто вже сформував свій світогляд і не готовий переосмислити своє життя, для кого радянський міф є частиною самоідентифікації.
Не маємо наміру когось агітувати, проводити пропагандистську кампанію. Наше завдання - допомогти розібратися, зробити максимально зручним доступ до матеріалів, які по-новому відкривають минуле. Архівними документами ми не просто заповнюємо білі плями української історії, в документах КДБ можна побачити, як спотворювалася наша історія - чіткі вказівки, як подавати ту чи іншу особистість, цілий історичний період, як фальшувати документи.
Про потребу законодавчих змін
- До яких архівних матеріалів доступ обмежений?
- Це матеріали про персональні дані, радянську агентуру, діяльність НКВС (внутрішні розпорядження). Гриф “Цілком таємно” на матеріалах часів СРСР, на жаль, діє і у незалежній Україні (гриф на 75 років - “Пошта”). Аби зняти обмеження на доступ до матеріалів, потрібні рішучі кроки відповідного рівня. Ми повинні це відкривати, адже ненормально, коли Україна зберігає таємниці держави, яка не існує!
- Тим паче, прибалтійські країни та наші сусіди поляки це вже зробили.
- Так. І до жодних соціальних потрясінь це не призвело, навпаки, відбулося моральне очищення. Країна та влада розпочали життя з чистого аркуша, не тягнучи пуповину радянських часів. СБУ переймала досвід Прибалтики та Польщі у відкритті архівів. Росіяни ж не відкривають архіви, очевидно, це залежить від вибору напрямку розвитку країни.
- Скільки потрібно років, аби відкрити всі архіви історії України XX ст.?
- Це залежить від багатьох обставин, зокрема від законодавчих змін. Якщо вони будуть, то це можна зробити швидко та ефективно - впродовж одного-двох років. Якщо ж надалі працюватимемо в обмеженому правовому полі, то це забере значно більше часу.
Справа Івасюка
- Знаю, що кожна область має ще свій архівний відділ. Чим цінний архів СБУ у Львівській області?
- У Львові був центр політичних репресій у Західній Україні, з якого координувалося придушення визвольного руху, особливо у 1940 - 1950-х рр. У львівському архіві є безліч справ, що тією владою трактувалися як кримінальні, на осіб, які співпрацювали з українським визвольним рухом у 1940 - 1950-х рр., а потім – у 1960 - 1970-х рр. Отож, львівський архів є одним із найцінніших. Наразі у Львові та інших регіонах ще немає відкритих електронних архівів, тому у планах на 2009 р. – почати творити таку мережу. Перший інформаційно-довідковий зал запрацює у Харкові - це один із регіонів, де є чи не найбільше матеріалів про політичні репресії.
- Чи є в архівах матеріали про смерть композитора Володимира Івасюка?
- Нещодавно до нас надійшов запит від львівської інтелігенції щодо Володимира Івасюка. Ми шукали інформацію, і, на жаль, жодних відомостей про те, що сталося з ним немає. Є лише доповідна від керівництва КДБ до керівництва Компартії, що композитор та співак наклав на себе руки. І про те, що його похорон, як писали кадебісти, „перетворили у націоналістичну маніфестацію”. Жодних документів, які б розкривали цю справу, на жаль, не знайшли. Власне, період 1960 - 1980-х рр. у нашому архіві чи не найгірше представлений.
- …Знищили чи вивезли до Росії?
- Матеріали, які особисто зачіпали певних людей могли “підчистити”.
- Отож, і у “справі Івасюка” документи можуть ще десь бути?
- Можливо. Але де вони, не знаємо. Може, вивезли до Москви або й знищили.
Сюжети для блокбастерів
- За кордоном відомі режисери пишуть сценарії до фільмів, ознайомившись з архівами. Чи приходили до Вас українські режисери?
- Цей процес розпочався. Насамперед йдеться про документальні фільми: ми, наприклад, надавали матеріали про Голодомор. На жаль, ще не було пропозицій щодо художніх фільмів, але певен: матеріали архіву - це безліч надзвичайно цікавих сюжетів для блокбастерів та телесеріалів.
- Скажімо, Ви режисер. Що було б найцікавіше для художнього фільму?
- Історія УПА! Хотів би, щоб знайшовся талановитий режисер, який зміг би гарно показати трагічну, але героїчну українську історію! Ми відкриті, чекаємо ініціативи і готові допомогти.
Розмовляла Ірина Цицак, Львів - Київ - Львів
“Суботня пошта”
#1 від Володимир Мартинюк в Грудень 11th, 2008 - 15:42
Ліквідацію Івасюка схоже здійснювали напряму з Москви, поза спиною місцевого і навіть республіканського КДБ.
Для таких речей були стрктури вищого підпорядкування , зокрема і в підпорядкуванні так званого “загального відділу ЦК КПРС”. А вони мали право на засадах таємності і анонімності використовувати офіцерів інших силових структур.
До речі у звязку із вбивством Івасюка випливало прізвище того самого полковника Григорєва , який організував провакацію та арешт Хмари у 19990 році.
#2 від Володимир Мартинюк в Грудень 11th, 2008 - 16:00
І ще одне - не можна забувати що на той час справжньою столицею Варшавського блоку був Львів а не Варшава.
У Львові перебували штаби та розвідувально-аналітичні служби цієї військової організації. Не виключено що спеціалісти, а навіть сама ідея “усунення Івасюка” могла вийти саме від розвідувально диверсійних служб ПриКВо, які насправді були структурами для потреб цілого Варшавського блоку.
Однак істини ради слід зауважити що такі речі (як вбивства політичних супротивників) в СРСР були під жорстким контролем, а самовільна ініціатива строго каралася. То ж якісь документи чи свідки очевидно існують.