Володимир В’ЯТРОВИЧ: Розсекречення архівів — це гарантія незворотності побудови незалежної демократичної України
Нещодавно виданий Указ Президента «Про розсекречення, оприлюднення та вивчення архівних документів, пов’язаних із українським визвольним рухом, політичними репресіями та голодоморами в Україні» зобов’язує всі органи державної влади розсекретити наявні в них архівні документи. Звичайно, робота в цій сфері ведеться вже досить давно, але прийняте рішення стало кардинальним у справі розсекречення архівів. Згаданий указ передбачає зняття будь-яких обмежень на всі, без винятку, архівні документи від 1917 до 1991 рр. Слід зазначити, що тільки в Галузевому державному архіві Служби безпеки України налічується майже 800 тис. томів матеріалів.
Зняття грифу «секретно» з архівних документів України викликало серед громадян досить суперечливі відгуки — починаючи з того, що це є досить запізнілим кроком влади, й закінчуючи повним несприйняттям такого рішення. Але, хоч як там було, більшість наших співвітчизників ставляться до розсекречення архівів як до об’єктивного процесу, який надає можливість українському суспільству мати більше інформації про своє історичне минуле. Про різноманітність розсекречених документів, їхню доступність для громадян та значення для України більш детально в інтерв’ю газеті «День» розповів радник в. о. голови СБУ, директор Галузевого державного архіву СБУ Володимир В’ЯТРОВИЧ.
— В. о. голови Служби безпеки України Валентин Наливайченко під час брифінгу, присвяченого президентському указу, наголосив на тому, що, починаючи з 23 січня 2009 року, Українська держава більше не зберігає документів з грифом «цілком таємно», тобто вони підлягають розсекреченню. Що це означає для нашої держави та суспільства? Чим нинішня ситуація кардинально відрізняється він попередньої, адже відомо, що СБУ й раніше займалася розсекреченням секретних документів?
— Це означає, що з дня виходу президентського указу в Україні починається широкомасштабна планова робота щодо знаття грифів «секретно» з усіх документів карально-репресивних органів радянського періоду. Ми виходимо на новий рівень реалізації нашої роботи, і важливо, що указ стосується не лише Служби безпеки України, а й інших органів державної влади — Міністерства внутрішніх справ, Служби зовнішньої розвідки, Державного департаменту з питань виконання покарань та інших. Я переконаний, що в архівах цих структур є дуже цікаві документі, які мають історичну цінність.
Реалізовуючи указ, ми приводимо у відповідність до українського законодавства практику архівної роботи: згідно із Законами «Про державну таємницю», «Про інформацію», ці документи не можуть вважатися таємними, тому що містять відомості про репресії, про порушення прав і свобод громадянина, про зловживання владою і т. д. В них немає інформації, яка б завдавала шкоди національним інтересам або безпеці України. Тим не менше, архівні матеріали й досі містили грифи «секретно» або «совершенно секретно», що створювало бюрократичні перешкоди їхньому вивченню та оприлюдненню.
Величезний масив матеріалів ми відкриваємо для дослідників і всіх бажаючих для того, щоб значно ширше розкрити історію України XX ст. Наступним етапом після розсекречення буде оприлюднення. За допомогою документів карально-репресивної системи, хоч засекречені матеріали є специфічними, можна буде дати справедливу оцінку тоталітарному комуністичному режиму.
— Відомо, що досить тривалий час буде відкрито багато засекреченої раніше інформації. Розкажіть більш детально, яка саме інформація підлягає розсекреченню?
— Це найрізноманітніша інформація: документи, фотографії, карти… Документальні матеріали представлені справами оперативно-розшукового, кримінального, нормативно-розпорядчого характеру, якими керувалися органи державної безпеки СРСР, починаючи від ЧК і закінчуючи КДБ. Також в архівах зберігаються звіти та повідомлення до органів влади та керівництва партії. Є великий масив матеріалів, конфіскованих у людей, що стали жертвами радянських репресій, — щоденники, листи, документи організацій, які боролися з радянською владою.
Є оперативні справи, заведені на окремі «об’єкти», які мали бути знищеними радянською карально-репресивною системою. Наприклад, справа «Берлога», заведена на керівництво визвольного руху ОУН-УПА в 40—50-х рр. Частково ця справа була знищена, але кілька томів все ж таки збереглися й дуже промовисто показують особливості боротьби проти українського підпілля. Інша схожа справа — про боротьбу КДБ проти українського дисидентського руху в 60—80-х рр. — має назву «Блок». Такі справи містять різноманітну інформацію: опис тогочасної ситуації в Україні, агентурні донесення з приводу тих чи інших подій і реакції на них КДБ, відомості про боротьбу з «проявами націоналізму» та різноманітні каральні операції.
Ось, наприклад, мапа з розсекреченого архіву про операцію «Запад» в жовтні 1947 року. Тоді в результаті масштабної депортаційної акції протягом кількох днів із Західної України було депортовано понад 77 тис. людей. Ця справа містить багато різних деталей: кого, скільки, куди депортували, кількість необхідних для цього автомобілів, ешелонів, необхідні людські та технічні ресурси. Попри свою наукову та історичну цінність, ця інформація раніше була недоступною.
Ще один приклад, який показує абсурдність радянського режиму та його репресивної політики, — справи про людей, які в 1960-ті рр. «піддавалися впливам буржуазної культури», слухаючи джаз і рок-н-рол. Проте чи не більш абсурдним є те, що біля 300 сторінок із зображеннями фігурантів справи, фотографіями Елвіса Преслі та Луї Армстронга оберігалися українською державою як такі, що містять секрети й можуть завдати шкоди національній безпеці України?
— Стосовно процедури доступу до розсекречених документів. Яким чином журналісти, науковці, студенти, пересічні громадяни України матимуть змогу ознайомитися з відкритою інформацією? Де вона буде зберігатися?
— Зняття грифу «секретно» передбачає певні бюрократичні процедури. Спочатку складаються списки матеріалів, на підставі яких оформлюється зняття грифу «секретно». Тільки в архівах СБУ зберігається близько 800 тис. томів (а кожен том може містити кількасот сторінок і сотні документів), розсекречення яких триватиме близько одного року.
Наступний етап — оприлюднення. Ми будемо створювати робочі групи істориків як у Києві, так і на місцях; вони разом із нами будуть радитися щодо пріоритетності оприлюднення тих чи інших документів.
Ми будемо розвивати мережу інформаційно-довідкових залів, де й будуть доступні наші матеріали. Зараз такі центри працюють в Києві, Харкові та Одесі. Найближчим часом плануємо їх відкриття в Криму та у Львові, а до кінця року — в усіх обласних центрах. Крім цього, науковці матимуть змогу на базі розсекречених документів публікувати збірки, книги, монографії. Наступний запланований крок — створення спеціального інтернет-порталу, де буде розміщена архівна інформація.
Ми сподіваємося на підтримку громадськості — науковців, журналістів і всіх зацікавлених у відкритті архівів. Я дякую газеті «День», яка теж долучилася до нашої справи. Публікації у вашій газеті привертали увагу до процесу розсекречення та до самих документів, що стали доступними громадськості. Завдяки цьому кількість відвідувачів наших читальних та інформаційно-довідкових залів постійно зростає.
— Звертаючи вашу увагу на те, що велика кількість матеріалів буде розсекречена… Звичайно, люди матимуть змогу дізнатися про невідоме з власного життя, з життя своїх родичів — але чи не призведе це до певних проблем в нашому суспільстві, якщо, припустимо, одні українці будуть з’ясовувати свої стосунки з іншими з приводу відкритих для себе минулих образ, адже в Україні є багато людей, які працювали свого часу в радянських органах КДБ?
— Ми повинні говорити в першу чергу про людей, які стали жертвами режиму, потрапивши під жорна репресій, про тих, хто сьогодні забутий, — не тому, що нікому пам’ятати, а тому, що тоталітарна влада намагалася сховати за грифами «секретно» саму згадку про них. Наше завдання — розсекретити документи про злочини радянської влади та політичні репресії, ми не збираємося показувати як злочинців всіх тих людей, що працювали в КДБ. Але нас не має стримувати у відкритті секретної інформації міркування щодо «некомфортності» для когось відкриття правди про злочини. Нашим моральним та історичним обов’язком є — зробити доступними для громадськості всі матеріали про нашу непросту історію.
Я хочу навести приклади країн Центральної та Східної Європи, де така робота відіграла позитивну роль. Суспільство пройшло моральне очищення і, врешті-решт, весь тягар тоталітарного режиму залишило в минулому й більше не повертається до нього. Розсекречення архівів — це гарантія незворотності побудови незалежної демократичної України, гарантія реальності свободи кожного, адже держава не має жодного права й не повинна мати можливість приховувати злочини влади.
— Чи будуть нести відповідальність ті особи, причетність яких до злочинів і репресій буде доведена?
— Які висновки будуть зроблені після розсекречення документів, залежить від людей, які будуть їх використовувати й інтерпретувати. Цією справою будуть займатися науковці. Але я не виключаю, що це може стати об’єктом розслідування й для правоохоронних органів, які будуть робити юридичні висновки щодо відповідальності тієї чи іншої особи перед законом. Я вважаю це абсолютно нормальним явищем, адже, якщо мова йде про злочини, які не мають терміну давності, то очевидно, що злочинці повинні бути покарані.
— Багато країн Європи, в тому числі Центральної та Східної — Польща, Естонія, Чехія, Латвія, Литва та інші — свого часу пройшли через процес люстрації. Чи не є сьогодні розсекречення архівних документів радянських часів способом запізнілої люстрації в Україні?
— Якщо говорити про відкриття архівів, то все ж краще пізно, ніж ніколи. Я теж вважаю, що Україна ще в перші роки своєї незалежності мала чітко відмежуватися від радянського минулого й припинити охороняти секрети неіснуючої держави. Але зазначу, що в Україні мова йде не про люстрацію, а про відкриття історичної правди, про вільний доступ до інформації періоду радянської влади. Натомість люстрація — це не просто відкриття тієї чи іншої інформації, вона передбачає певні юридичні висновки, які приймаються на базі розсекреченої інформації. А для цього потрібне прийняття відповідних законів, згідно з якими на людей, обвинувачених у приналежності до карально-репресивної системи, накладаються, наприклад, певні обмеження щодо їхньої роботи на державній службі чи на інших посадах.
— У такому разі, чи планується у Верховній Раді прийняття подібних законів про люстрацію?
— Я розмовляю з вами як історик, як керівник архіву. А це питання до політиків, які зараз активно займаються законотворчою діяльністю — чи будуть готові вони до цього?
— В Україні вже тривалий час точиться гостра політична боротьба, в якій політики не цураються використовувати «брудні» технології, порушуючи питання єдності, мови, регіоналізму тощо. Чи не боїтеся ви, що розсекречення архівів в Україні стане ще одним гострим питанням, яке буде використовуватися в політичних цілях?
— Очевидно, що в нашій країні все неймовірно заполітизовано. Але я переконаний, що наша робота із розсекречення архівів навпаки, перенесе наше минуле за дужки політики. Адже, коли кожен українець матиме можливість ознайомитися з інформацією про українську історію, це означає, що політики втратять можливість маніпулювати минулим. Тільки незнання й відсутність інформації дозволяє використовувати історію на догоду політичним інтересам. Наприклад, народні депутати, очевидно, не маючи іншої роботи, реєструють законопроекти «Про юридичну відповідальність за героїзацію ОУН-УПА» і показують своє повне історичне невігластво. Після розсекречення документів політики нарешті мали б зрозуміти, що за кожне слово стосовно української історії треба відповідати. Крім цього, оприлюднення інформації дозволить пересічним громадянам реально оцінити маніпулювання політиків.
— 28 січня Президент Віктор Ющенко своїм указом призначив Валерія Хорошковського на посаду першого заступника в. о. голови Служби безпеки України. Наступного дня в пресі з’явилася інформація, де невідоме джерело із Секретаріату Президента повідомляло, що Віктор Ющенко після призначення Хорошковського першим заступником в. о. голови Служби безпеки України може зробити його виконувачем обов’язків голови СБУ: «Це більш ніж імовірно. У нас багато хто вважає, що Наливайченко (він зараз виконує обов’язки голови СБУ) вже працює на (прем’єра) Тимошенко». Як би ви прокоментували цю ситуацію?
— Я не коментую цю ситуацію: я не політик, і вважаю головним своїм обов’язком роботу з архівами та дослідження історії. Моє втручання в політику може зашкодити розсекреченню архівів і відновленню історичної пам’яті.
— В такому випадку, при ймовірній зміні в. о. голови СБУ, чи вплине це на вашу роботу з архівами?
— Цілий ряд змін, які вже відбулися при керівництві Валентина Наливайченка, значною мірою, є незворотними. Навіть, не дай Боже, якщо відбудеться якийсь політичний переворот у державі, процес не буде зупинений. Розсекречення архівів, хоч і запізніле, але природнє — суспільство вже давно чекає на це.
— Як історик, як ви вважаєте, кому повинна бути підконтрольна СБ України, чи це є самостійна структура?
— Як історик я можу сказати, що в жодному випадку спецслужба не повинна бути підконтрольною якійсь політичній силі. Це вже було в радянський період, коли КДБ став «щитом і мечем» КПРС, а така ситуація є дуже небезпечною, бо вона може призвести, щонайменше, до авторитаризму. Відповідно, модель, прописана в українській Конституції, що врівноважує всі гілки влади, є прийнятною для нашої держави.
— Тобто Служба безпеки України реально є підконтрольною Президенту.
— Так. Як гарант Конституції, він повинен мати певні інструментарії, в тому числі СБУ, щоб гарантувати безпеку країни.
Іван КАПСАМУН, «День»
№20, субота, 7 лютого 2009
